Има ли въобще Луна (Кратки прозрения)

"Спрете Земята, че искам да сляза!" (Вуйчо Ачо - Гелето от Пирдопското село Антон, син на дядо Георги с двата прякора Рейса и Мигача от една ферма при проход Козница)

Това, че Земята не е кълбовидна, ами по-скоро прилича на обърната, пълна с непадаща пръст чиния, е нещо, с което ставам все по-съгласен.

И тогава излиза въпросът има ли изобщо Луна. Обяснението, че виждаме само едната й страна (откъм Земята, но не и тази към Слънцето) е, че се въртяла само около Земята, но не и около себе си.

Добре, а защо постоянно уж осветената от Слънцето страна е недостъпна даже за наблюдение със свръх-модерните ни уж телескопи? А защо пък неосветената й към нас страна "свети", какво я огрява, та го отразява? Прозираща люспа ли е тя или е подобен на Земята  неин кълбовиден малък спътник?

Аз имам друг отговор. Луната я няма, тя е всечовешки ментална илюзия, създадена от дявола, за да ни подлудява - не случайно само вълците я "поздравяват" с вой, както впрочем правят и с близка смърт.

"Светещата" страна към нас е окото на братоубиеца Каин Немъртвия (и според старобългарския фолклор и космогония впрочем, освен според мен), както и ние гледаме бялата шир с очи на хищни убийци, а тъмната непознаваема страна е Нищото - всепоглъщатата, давеща мъжете путка на  женския демон Лолита/Лилит, известен ни от Библейските апокрифи, а появяващ се в каноничните книги като Далила (Луна) при Самсон, подобно мъртвата, но непадаща пръст, пълна с кости, на земната обърната чиния. Второто само според мен.

Путка кат' совалка (кратки прозрения)

На някои женски църковни карабатаци шундата им е като летяща чиния! Първо, щото е толкоз тупана, че е станала като провадийска мекица и после, щото суматалък митрополити, епископи, попове и църковници са се качили на обратната страна на Луната с нея!

Козаки Київської Русі

автор: Дiана Харчук

Офіційна історія козацтва охоплює період з XVI ( ну якщо історик розщедриться, то з XV) по XVIII століття. Але насправді вона набагато глибше, і має коріння в часи Київської Русі. 

Бродники

Першою значною подією в козацтва Київської Русi, називають чорний 988 рік. Рік хрещення Русі. Яке проводилося загнанням солдатами людей  в Дніпро, i масовими вбивствами тих, хто був не згодний. 

За меж Києва, такими ж методами, проводилося хрещення всієї Русі. Як свідчать сучасні дослідники, нi про яку "радість i блаженство", так ярко описано в літописах, які писалися під наглядом князя, і близько не було. 

Народ повстав. Масові були страти священників, які до своєї парафії,  без озброєного загону дружинників носа не совали. Але, не зважаючи на опір, язичники програли. 

Племена були роз'єднані. Багато чого один одному мали пред'явити. В той же час за Володимиром стояло професійне, навчене військо. Але, що ще гірше, за ним стояла Візантія. 

Одна з найсильніших світових держав свого часу, i найбільший центр православ'я. Власне кажучи, Володимир охрестився  аби мати союзника. I союзник, гаряче допомагав "новонавернутому в істинну віру" князеві. Разом зі священниками прибували найманці, пряма грошова допомога, вигідні торговельні угоди. Одним словом - продався.

Програвшi язичники, хто ставав "двовiрцем" приймав християнство, в тихую продовжуючи сповідувати вiру предків. Хто боровся до кінця. Ну а хто не хотів нi хреста одягати, нi вмирати, переселився в степи. 

Бродники, як їх стали називати, вiд слова "бродити" . В той час це був синонім "кочувати". Зайнявши пониззя Дніпра, поруч з торговими маршрутами, за певну оплату, охороняють купців в степах. 

Згодом вони стають елітними найманцями. Православні князі, наймають язичників для розбiрок один з одним. Не гидують набігами на вчорашню батьківщину. Як i "роботою" на монголів  під час сумнозвісного побоїща на  річкi Калка 1223 році. Язичники-вигнанці сприйняли це як реванш, відмітившись в руйнуванні православних святинь. 

 

Берладники 

Часи Галицької русі. Створення нової держави не було безкровним. Бояри не бажали об'єднання.  Але найбільше, в принципi як i завжди, вiд міжусобиць діставалося простому люду. Тому, коли князь увійшов у сили, багато хто тікав за Дунай.  У свій час, Дунай став центром опозиції.   

Найвідоміший діяч берладників  князь Іван Берладник. Завдяки йому, в принципi відомо про таке явище як берладники в нашій історії. 

Народився в 1112 році. Про дитинство відомо тільки те, що він був князівського роду. Наступна згадка 1141 рік. Вступає в боротьбу за Галицький княжий стіл, але програє. 1146 році вiдправляється за Дунай. Зібравши місцевих, які отримали назву від міста Берлади,   в загін , наймаються на службу до Київського князя. 

1158 рiк. Найвідоміша згадка про берладників. Івана визнали за князя Берладників, через що отримує прізвище ( тут можна згадати Данила, який був "Галицький") i разом з половецьким військом, при підтримці місцевих жителів , i за згоди Києва заявляє права на Галицький стіл. Але був розбитий. 

Спроби закріпитися на землях задунаю не мали успіху. Берладське князівство було розбите вщент. Сам розбитий князь тікає до Києва. Але там не бажають сваритися з Галичиною, тому дають йму гроші i виправляють в Візантію. Де вiн i помер в 1161 чи 1162 році про досить туманних обставинах. 

 

Галицькі вигонцi

Тринадцяте століття . Об'єднується  Галицьке i Волинське князівство. Не всі задоволені, виникають численні повстання. Людям це діло набридло,  i вони зриваються в землі колишніх Берладників. 

Про вигiнцiв відомо мало. Саме поняття "вигiнець", перекладають як вигнанець, чи втікач, який займається вигоном скота. Ледь чи не єдина згадка про них в документах "Літопис про битву на рiчцi Калка", де їх згадують як союзників руських князів.

 

Реванш степовиків 

Після 1223 року, війська русичів, тi якi зуміли, повернулися до дому. Але, навіть в такий час, князьки лишилися князьками. Міжусобиці i не думали згасати. Простим людям був вибір не великий - або монгол уб'є, або дружинник сусіднього князя. I тут русичі стали звертати свою увагу на степи, де йшла партизанська війна. 

Наші історики люблять розписувати про поразку на рiчцi Калка, але забувають про реванш степовиків. Яка б для загарбників це перемога не була, але опiр тривав. Половці настільки вимотали сутичками монголів, що тi були змушені відійти  для поповнення. 

Місцем збору нової орди стало місто Суваж, на Волзі. Де були розбити нападом кочовиків. Битва на Суважi була не довга i мала біль псилогічний ефект. Чингісхан, бачачи що степи не здаються, викладає свій похід на Русь. Власне кажучи, чого Київ впав в 1240 році, а не в 1223 році, коли здавалося б нічого вже не заважало. 

Слава про цю перемогу рознеслася швидко, i до степовиків стали приєднуватися русичі. Більше того угорський король, в якого i так служили біженці половці, побачив в степовиках реальну силу, яка може протистояти монголам. I став їх активно пiдтримувати. 

От така вона ,історія витоків козацтва. Не завжди однозначна, але багатогранна i набагато давніша, чим нам викладають в підручниках. 

"Пастух. Жертва Каіна та Авеля"

 автор: Дiана Харчук

За украинския език

автор: Владислав Безлюдний

В мене 37-38 років досвіду використання виключно російської. В мене купа друзів в росії. В мене там навіть є рідня. Я жодного дня не вчив українську у школі. Бо в перший клас пішов не у рідному Чернігові, а у Новочеркаську Ростовської області. Бо коли твій батько військовий в СРСР, тебе ніхто не питає, де жити, та вчитися. Народившися в Чернігові, я в три роки потрапив сперше у центральну Росію, де жив до 6 років. Потім в вище згадане містечко, де пішов у перший клас. В 17 років поїхав доглядати стареньку бабусю в Чернігів. На історичну батьківщину, як кажуть)

Протягом 22 років життя в Чернігові мені не було з ким розмовляти українською. Бо до 24.02 це було на 99% російськомовне місто. Вийнятків було дуже мало. Навіть військові та частина місцевих націонал-патриотів розмовляли російською. 

Щоб ви розуміли: весь мій досвід мови виглядає "ну...я читав, дивився телебачення, кіно..." В мене немає української освіти. Я не знаю правопис. До повномасштабного вторгнення, каюся, я теж багато разів казав "какаяразніца". І чув потім від людей, що типу "переобувся швидко". Так, б...дь. Дуже швидко. Бо нас вбивають зараз не французи, не зулуси, не монголи. Ви маєете зрозуміти, в чому проблема.

Нас вбиває колишня метрополія, що хоче повернути колонію, яка "від рук відбилася", і яку хоче відшмагати, як всрате цуценя, що насцяло на підлогу. 

Ми розмовляємо російською не тому, що "це наша рідна мова". А тому, що наша країна до...уя століть колонізована. Рос. Імперія, потім СРСР. Всі намагання це зупинити завершувалися в Сибіру або смертю тих, хто був за незалежність, мову та культуру. 

Зараз, як частина африканців розмовляє французькою, а частина латиносів - іспанською та португальською, так й ми розмовляємо мовою колонізаторів. Але, на відміну від хлопців з чорного континенту й нащадків ацтеків та майя, в нас все не так погано. Ми не втратили мову. Ми її розуміємо. Але не хочемо сприйнять той простий факт, що ми всраті туземці, які розмовляють мовою "панів з півночі". Й поки до нас не дійде, будуть срачі. А срачі використовує ворог в пропаганді. 

Тому так, нам потрібно припинити вийо... та почати все с початку. Створити нове суспільство. Без совка. Без огляду на минуле. Власне майбутне. Але не шароварне, а автентично українське.

Мова Наша

автор Дiана Харчук (на снимката е авторката като малка в украинска народна носия)

Коли іноземці запитують, чому так багато українців розмовляють російською мовою, наведіть частину історичних фактів, що показують хронологію русифікації та знищення української мови, культури і нації від 1708 до 1990 року. 

Хоча почалося це раніше. 1708 р., листопад – Зруйнування за наказом Петра І гетьманської столиці Батурина (з винятковою жорстокістю було замордовано всіх його мешканців – 6 тис. чоловіків, жінок і дітей, а місто дощенту зруйновано і спалено. 1720 р. – Указ Петра І про заборону друкування нових книжок українською мовою в Києво-Печерській та Чернігівській друкарнях, а старі книжки перед друкуванням було наказано привести у відповідність з російськими. 1721 р. – Указ Петра І про цензурування українських книжок. Знищення Чернігівської друкарні. 1729 р. – Указ царя Петра ІІ, який зобов’язував переписати з української мови на російську всі державні постанови й розпорядження. 1755, 1766, 1769, 1775, 1786 р.р. – Заборони Петербурзького синоду друкувати українські книжки. 1764 р. – Інструкція Катерини ІІ князю О. В’яземському про посилення русифікації України, Смоленщини, Прибалтики та Фінляндії. 1769 р. – Указ синоду про вилучення в населення українських букварів та українських текстів з церковних книг. 1786 р. – Заборона церковних відправ українською мовою, запровадження російської вимови церковнослов’янських текстів. Наказ про обов’язковість російської мови в Київській академії. 1817 р. – Закриття Києво-Могилянської академії. 1831 р. – Скасування царським урядом Магдебурзького права (це поклало край неросійському судочинству, виборам урядовців та місцевій автономії в Україні). 1847 р., 5 квітня – Арешт і безстрокове заслання Тараса Шевченка рядовим солдатом в окремий Оренбурзький корпус за резолюцією Миколи І під найсуворіший нагляд,із забороною писати й малювати, що було рівнозначне ув’язненню (пробув там до 2 серпня 1857 р.).1862 р. – Закриття українських недільних і безплатних шкіл для дорослих. 1863 р, 18 липня – Циркуляр міністра внутрішніх справ Росії П. Валуєва про заборону друкування книг українською мовою. 1869, 1886 рр. – Укази царської адміністрації про доплати чиновникам російського походження в Україні за успіхи в русифікації. 1876, 18 травня – Таємний Ємський указ Олександра ІІ про заборону ввезення з-за кордону до імперії будь-яких українських книг і брошур, заборону українського театру й друкування українською мовою оригінальних творів художньої літератури, текстів українських пісень під нотами. 1881 р. – Заборона виголошення церковних проповідей українською мовою. 1888 р. – Указ Олександра ІІІ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами. 1895 р. – Заборона українських книжок для дітей. 1907 р. – Закриття царським урядом української періодичної преси, конфіскація виданої в роки революції 1905-1907 рр. української літератури, репресії проти діячів української культури. 1908 р. – Указ сенату Російської імперії про «шкідливість» культурної та освітньої діяльності в Україні. 1914 р., березень – Заборонення царським режимом святкування 100-річчя від дня народження Т. Шевченка. 1914 р. -Указ Миколи ІІ про скасування української преси. Заборона в окупованих російською армією Галичині та на Буковині вживання української мови, друкування книг, газет і журналів українською мовою. Розгром товариства «Просвіта», зруйнування бібліотеки Наукового товариства імені Шевченка. Депортація багатьох тисяч свідомих українців до Сибіру. 1921-1923 рр. – голод у степових районах України, спричинений політикою «воєнного комунізму» та продовольчою розверсткою на селі, унаслідок якого загинуло до 1,5 млн. селян. 1929 р. вересень – Арешт визначних діячів української науки, культури, й УАПЦ – за «належність» до вигаданих ОДПУ Спілки визволення України (СВУ) та Спілки Української молоді (СУМ). 1929-1930 рр. – Перша фаза колективізації й «розкуркулення» в Україні. Виселення сотень тисяч українських заможних селян до Сибіру та на Далекий Схід. 1930 р., 9 березня-19 квітня – 

Судовий процес у Харкові над 45-ма діячами української науки, літератури, культури, УАПЦ – за належність до так званої «Спілки Визволення України» (СВУ). 1932-33 р.р. – Організація більшовицьким режимом штучного голодомору в Україні, унаслідок якого загинуло 8 млн українських селян. Масове переселення росіян у вимерлі українські села. 1933 р. – Погром українців на Кубані. 1934-41 рр. – Знищення архітектурно-культурних пам’яток у різних містах України, арешт і страта 80% української інтелігенції. 1937 р., листопад – Масовий розстріл ув’язнених на Соловках українських письменників та інших діячів української культури (до 20-річчя жовтневого перевороту). 1938 р., 24 квітня – Впровадження російської мови як обов’язкової в усіх школах України. 1939-1941 р.р. – Широкомасштабні репресії органів НКВС проти українців західних областей. Масові депортації українського населення у віддалені райони СРСР. 1947 р.,3 березня – Призначення Л.Кагановича першим секретарем ЦК КП (б) У і нова «чистка» серед українських культурних кадрів, звинувачених в «українському буржуазному націоналізмі». 1949 р. – Чергова «чистка» в КП (б) У у зв’язку з рішеннями її 16-го зїзду 25-28 січня (за звинуваченням в українському націоналізмі від січня 1949 р. до вересня 1952 р. було виключено з партії 22175 її членів). 1954 р. 23-24 березня – 18 з’їзд КПУ схвалив набір юнаків і дівчат з України на Cибір і до Казахстану для освоєння цілинних і перелогових земель (протягом 1952-1956 рр. туди виїхало приблизно 100 тис.осіб). 1957-61 рр. – Посилені антирелігійні акції в УРСР, ліквідація приблизно половини церковно-релігійних установ (парафій, монастирів, семінарій). 1959 р., 15 жовтня – Убивство C.Бандери агентом КДБ Б. Сташинським. 1961 р., січень – Закритий суд у Львові над членами Української Робітничо-Селянської Cпілки (Л. Лукяненко, І. Кандиба, С. Вірун та ін.), які обстоювали право виходу УРСР зі складу CРСР. Засудження Л. Лук’яненка до смертної кари. 1962 р. – Судовий процес над 20 членами Львівського Українського Національного Комітету, чотирьох з яких було засуджено до розстрілу. 1963 р. – Підпорядкування національних Академій наук союзних республік московській Академії наук СРСР. 1965 р., серпень-вересень – Перша велика хвиля арештів українських діячів в Україні (Богдан і Михайло Горині, П. Заливаха, С. Караванський, В. Мороз, М. Осадчий, А. Шевчук та ін.). 1969 р.,червень – Лист українських політичних в’язнів (М. Гориня, І. Кандиби, Л. Лук’яненка) до Комісії охорони прав людини в ООН про отруювання політв’язнів. 1972 р., січень-травень – Друга велика хвиля арештів інтелігенції в Україні. 1972 р., травень – Усунення з посади першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста за український націоналізм; чистка керівних кадрів КПУ. 1978 р., 11 листопада – Директива колегії Міністерства освіти УРСР «Удосконалювати вивчення російської мови в загальноосвітних школах республіки» (посилення русифікації). 1979 р., березень-жовтень – Нові арешти українських діячів в Україні: О. Бердника (6 березня), Ю.Бадзя (23 квітня), Ю. Литвина (6 серпня), М. Горбаля (23 жовтня) та ін. (усі вони були засуджені до максимальних строків ув’язнення в таборах суворого режиму й заслання у віддалені райони Росії). 1979 р., 18 травня – Загадкове вбивство композитора В. Івасюка біля Львова. 1980-81 р. – Арешт українських політичних діячів С. Набоки, Л. Мілявського, Л. Лохвицької. 1983 р. – Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах і виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови та літератури («Андроповський указ») та директива колегії Міністерства освіти УРСР «Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загально-освітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки», спрямована на посилення русифікації. 1984 р. – Померли в таборах О. Тихий, Ю. Литвин, В. Марченко. 1985 р., 4 вересня – У концтаборі помер поет В.Стус. 1989 р. – Постанова Пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову (російську) в СРСР. 1990 р., квітень – Постанова Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу офіційної мови в СРСР.

Избори 2022 (за Емили в тротинетката)

"Лудите, лудите, те нека са живи!" (Иван Вазов Дядото)

 - Тука ли се гласува за Емили с тротинетката?

- Тя не участва.

-Тогава за Светльо Витков!

- Не правете предизборна агитация - казва ми един циганин от наблюдаващите, говорещ български като по книга.

- Абе евро-рома, я не се обаждай непопитан!

Извикаха полиция. А аз се смирих. Позволиха ми да гласувам за Светльо Витков. За него гласувах, като я няма в листите Емили с Тротинетката!